Рассказываем про новинки: Сад Метеликів

24 мая 2018 г.
 

сад метеликів 4х4

Встречайте — остросюжетный триллер «Сад Метеликів», который вышел в 2016 году в США и буквально взорвал рейтинги Amazon. Он уверенно и надолго стал бестселлером №1на одном из крупнейших книжных рынках мира.

Мужчина, которого знают лишь как Садовника, длительное время похищает молодых и привлекательных девушек. Он селит их в прекрасном саду с водопадами, пещерой, удивительными по красоте растениями и прекрасными бабочками. Только всё это — под стеклянным куполом и это вовсе не рай, а вход в ад.

Отец Садовника всю жизнь занимался коллекционированием бабочек и даже создал целый музей в своем кабинете. Еще живую бабочку он крепил иголкой на стенд. У каждой бабочки была своя табличка с научным названием.

Коллекция сына приобрела весьма извращенный характер: похищенным девушкам он дарил «крилья» — удивительную по своей красоте татуировку на спине. Каждой девушке — свою, которая точно повторяла форму и расцветку бабочки, которая имелась в справочнике.

К сожалению, век бабочки короток и именно по этой причине ни одна девушка в Саду не должна была быть старше 21 года. Но даже после смерти каждоя бабочка оставалась во власти своего похитителя. Он укладывал тела мертвых девушек в особенные стеклянные сосуды и заливал их прозрачной смолой — так, чтоб можно было полностью наблюдать рисунок крыльев бабочки на спине. Садовник хотел полностью обладать этим образцом молодости, красоты и изящества своих невольниц даже после их смерти, выставляя в проходах Сада в оригинальную ужасающую витрину своего мастерства и сумасшествия.

Агенты ФБР находят Сад, но им все равно не хватает информации для полноты картины преступлений маньяка. Они пытаются разговорить выжившую «бабочку» — девушку по имени Майя. Но она оказывается крепким орешком и весь успех этого дела зависит только от того, смогут ли агенты достичь взаимопонимания с ней.

Заказать книгу «Сад Метеликів» вы можете в нашем интернет-магазине тут

 

 

Ознакомиться с отывком из книги «Сад Метеликів» вы можете ниже:

 

Зрозумійте, я називала його так не тому, що боялася чи ніяковіла, і зовсім не через якусь химерну шанобу до нього. І взагалі це ім’я вигадала не я. Як усе інше в тому місці, воно було виплодом нашого невігластва. Ми самі вигадували те, чого не знали, а те, що не вигадували, врешті-решт просто втрачало сенс. Доволі практичний підхід, як на мене. Найбільш добросерді й віддані з нас, яким так конче потрібне чуже схвалення, врешті-решт стають у подібних ситуаціях жертвами стокгольмського синдрому1, а решта вдаються до прагматизму. Надивившись на обидва варіанти, я таки схиляюся до прагматизму.

Це ім’я я почула першого дня перебування в Саду.

Я отямилася зі страшенним головним болем, який був у сто разів дужчим, ніж під час найлютішого похмілля. Першої миті мені навіть не стало сил розплющити очі. Біль пронизував череп із кожним подихом, що вже казати про спробу поворухнутися. Либонь, я спромоглася на якийсь звук, бо несподівано прохолодна волога ганчірка накрила мої чоло й очі, а жіночий голос заспокійливо повідомив, що це просто вода.

Не знаю, що мене дужче налякало: чи те, що ця жінка, схоже, повідомляла таке вже не вперше, а чи той факт, що це взагалі була жінка.

Викрали мене двоє чоловіків. У цьому я була абсолютно впевнена.

Рука просунулася мені попід плечі, обережно підводячи. Біля губ опинилася склянка.

— Це просто вода, присягаюся, — повторила незнайомка. Я кілька разів ковтнула. Для мене зараз абсолютно не важливим було, чи справді це «просто вода», чи таки щось інше.

— Зможеш ковтнути пігулки?

— Так, — прошепотіла я, і навіть цей благенький звук увігнав черговий цвях болю в череп.

— Тоді розтуляй рота.

Я послухалася, і вона поклала мені на язик дві пігулки, а потім знову піднесла склянку з водою. Я слухняно ковтнула, а потім доклала всіх зусиль, аби не зблювати, коли вона так само обережно опустила мене на жорсткий матрац, накритий прохолодним простирадлом. Потім незнайомка мовчала — дуже довго, аж доти, доки різнокольорові цятки припинили гасати в мене на зворотному боці повік і я спромоглася ворухнутися вже з власної волі. Тоді вона нарешті прибрала ганчірку з мого обличчя і долонею затуляла мені очі від світла, що лилося згори, аж поки я припинила кліпати.

— Отже, для вас це не вперше, — хрипко видихнула я.

Вона передала мені склянку з водою. Навіть тепер, коли незнайомка, похнюпившись, сиділа на табуреті біля ліжка, було легко зрозуміти, що вона дуже висока. Надзвичайно висока й худорлява, з довгими ногами й сухими м’язами, схожа на амазонку. Чи, наприклад, на левицю, бо тіло її, коли вона опустилася назад на табурет, здалося мені гнучким, наче тіло кішки. Золотисто-каштанове волосся було зібране на маківці в якусь вигадливу химерну зачіску, відтуляючи обличчя з упевненими рисами й темно-карими очима, в яких миготіли золоті спалахи. Вона була вдягнена в шовковисту чорну сукню-холтер, яка зав’язувалася на шиї.

Мою щиру ремарку незнайомка сприйняла із чимось, вельми схожим на полегшення. Думаю, на її думку така реакція була краща за вереск й істерики, які їй, найімовірніше, неодноразово влаштовували до того.

— Мене називають Лайонетт, — сказала вона, коли я, роздивившись її, знов узялася за склянку. — Своє ім’я можеш мені не казати, я все одно не матиму змоги ним скористатися. Краще забудь його, якщо спроможна.

— Де ми?

— У Саду.

— У Саду?

Вона знизала плечима — і навіть цей не надто елегантний жест вийшов у неї дуже плавним і граційним.

— Зрештою, ця назва не гірша за інші. Хочеш побачити?

— Думаю, тобі навряд чи відомо, як звідси вибратися, і то швидко?

Вона мовчки звела на мене очі.

Авжеж. Я спустила ноги з ліжка, спираючись кулаками на матрац, — і зрозуміла, що сиджу перед нею як є, гола-голісінька.

— А одяг якийсь передбачений?

— Ось, маєш. — Вона подала мені щось шовковисте й чорне, що виявилося обтислою сукнею по коліно, яка зав’язувалася на шиї і дуже глибоко оголяла спину. Дуже глибоко. Були б у мене Венерині ямки на дупі, то моя співрозмовниця мала б змогу їх побачити. Лайонетт допомогла мені зав’язати пояс на стегнах і легенько підштовхнула до дверного отвору.

Кімната була простенька, навіть більш ніж простенька, у ній не було нічого, окрім ліжка, маленького унітаза й мийки в одному з кутів. В іншому куті було щось схоже на крихітну душову кабіну без стінок. Самі стіни кімнати були із цупкого скла, замість дверей була проста арка-вхід, а на склі з обох боків я побачила якісь химерні пази. Лайонетт помітила, що я їх роздивляюся, і спохмурніла.

— Коли треба, щоб ми сиділи по кімнатах і нікому не потрапляли на очі, опускаються щільні непрозорі перетинки, — пояснила вона.

— І часто це буває?

— Інколи.

За дверним отвором виявився вузький довгий коридор, що вів праворуч. Ліворуч він завершувався практично одразу, завертаючи за ріг. Майже навпроти входу була ще одна арка, біля якої я побачила такі самі пази, — вона вела до печери, прохолодної й вологої. Вона була наскрізна — звідти, з темних кам’яних глибин, долинав вітерець і миготіли спалахи світла, яке відбивалося в дзюркотливому водоспаді, що він химерною пінною завісою затуляв вхід до печери. Ми пройшли крізь цю водяну запону, і Лайонетт вивела мене до саду, такого прекрасного, що аж дивитися на нього було боляче.

Безліч яскравих квітів усіх можливих і неможливих кольорів буяли серед пишної зелені й дерев, а навколо них кружляли цілі хмарки метеликів. Рукотворна скеля здіймалася просто над нами, її положисту маківку також укривала зелень, а верховіття дерев, що росли на ній, торкалося скляного даху, який височів неймовірно далеко вгорі. Звідси, знизу, крізь зелені зарості я побачила високі чорні стіни — надто високі, щоб угледіти щось за ними, — а також маленькі проміжки вільного простору, розмежовані виноградною лозою. Я вирішила, що це, напевне, отвори, які ведуть до таких самих залів, як той, у якому ми вже побували.

Усе це приголомшувало вже своїми розмірами, не кажучи навіть про буяння кольорів. Водоспад впадав у потічок, що, звиваючись, струмів до маленького ставку, на якому квітнули лілеї. Від нього розбігалися всипані білим піском стежки, які вели крізь буяння зелені до тих, інших арок.

Світло, що лилося крізь скляну стелю вгорі, було глибокого лавандового кольору, з домішками рожевого й індиго — отже, надворі був вечір. Захопили мене серед білого дня, але мені чомусь здавалося, що день це був не той самий, що нині. Я повільно роззиралася, намагаючись осягнути все навколишнє, але вражень було забагато. Очі були не в змозі роздивитися й половини того, що було навкруги, а мозок неспроможний був осягнути й половини того, що я бачила.

— Що це, з біса, за?..

Лайонетт розсміялася, але сміх цей був глухим і несподівано урвався, наче вона боялася, що хтось його почує.

— Ми називаємо його Садівником, — сказала вона сухо. — Пасує, хіба ні?

— Що це за місце?

— Ласкаво просимо до Саду Метеликів.

Я озирнулася була до неї спитати, що вона має на увазі, але потім побачила все на власні очі.

 
 
Комментарии  
 
 
Читайте также  
14 мая 2018 г.  
Директор издательства Vivat: о молодых писателях, авторском праве и будущем печатной книги Подробнее
14 мая 2018 г.  
Видавництво Vivat на Книжковому Арсеналі 2018 Подробнее
Блог
 
Директор издательства Vivat: о молодых писателях, авторском праве и будущем печатной книги Подробнее 14 мая 2018 г.
 
Видавництво Vivat на Книжковому Арсеналі 2018 Подробнее 14 мая 2018 г.
 
Визначено лауреатів премії імені Панаса Мирного Подробнее 02 мая 2018 г.