Розповідаємо про новинки: Сад Метеликів

23 вересня 2018 р.
 

сад метеликів 4х4

Зустрічайте – гостросюжетний трилер «Сад Метеликів», який вийшов у 2016 році у США та буквально вибухнув у рейтингу Amazon. Він впевнено та надовго став бестселером №1 одного з найвеличніших книжкових ринків світу.

Чоловік, відомий лише як Садівник, тривалий час викрадає молодих та привабливих дівчат. Він селить їх у прекрасному Саду з водоспадами, печерою, дивовижними рослинами та прекрасними метеликами. Тільки все це – під скляним куполом і це зовсім не рай, а вхід у пекло.

Батько Садівника все своє життя колекціонував метеликів та створив навіть цілий музей у своєму кабінеті. Він кріпив голкою до стенду ще живого метелика, який мав свою табличку з науковою назвою.

Колекція сина придбала вельми збочений характер: викраденим дівчатам він давав «крила» – майстерне татуювання на спині. Кожній дівчині – своє, що точно повторювало форму та колір метелика, що мався у довіднику.

Нажаль, вік метелика не довгий і саме тому жодна дівчина із Саду не мала бути старшою за 21 рік. Але навіть після смерті кожна дівчина-метелик залишалася власністю викрадача. Він укладав тіла мертвих дівчат в особливі скляні посудини та заливав прозорою смолою – так, щоб можна було повністю бачити малюнок крил метелика на спині. Садівник хотів володіти цим зразком молодості, краси та вишуканості своїх невільниць навіть після їх смерті, виставляючи їх в коридорах Саду в оригінальну моторошну вітрину своєї майстерності та божевілля.

Агенти ФБР знаходять Сад, але їм все одно не вистачає інформації для повної картини злочину маніяка. Вони намагаються розговорити одну з виживших «метеликів» – дівчину на ім’я Майя. Але вона виявляється міцним горішком і від того, наскільки агенти зможуть досягти взаєморозуміння з нею залежить успіх всієї справи.

Замовити книжку «Сад Метеликів» ви можете в нашому інтернет-магазині тут




Ознайомитися з уривком з книжки «Сад Метеликів» ви можете нижче:

 

Зрозумійте, я називала його так не тому, що боялася чи ніяковіла, і зовсім не через якусь химерну шанобу до нього. І взагалі це ім’я вигадала не я. Як усе інше в тому місці, воно було виплодом нашого невігластва. Ми самі вигадували те, чого не знали, а те, що не вигадували, врешті-решт просто втрачало сенс. Доволі практичний підхід, як на мене. Найбільш добросерді й віддані з нас, яким так конче потрібне чуже схвалення, врешті-решт стають у подібних ситуаціях жертвами стокгольмського синдрому1, а решта вдаються до прагматизму. Надивившись на обидва варіанти, я таки схиляюся до прагматизму.

Це ім’я я почула першого дня перебування в Саду.

Я отямилася зі страшенним головним болем, який був у сто разів дужчим, ніж під час найлютішого похмілля. Першої миті мені навіть не стало сил розплющити очі. Біль пронизував череп із кожним подихом, що вже казати про спробу поворухнутися. Либонь, я спромоглася на якийсь звук, бо несподівано прохолодна волога ганчірка накрила мої чоло й очі, а жіночий голос заспокійливо повідомив, що це просто вода.

Не знаю, що мене дужче налякало: чи те, що ця жінка, схоже, повідомляла таке вже не вперше, а чи той факт, що це взагалі була жінка.

Викрали мене двоє чоловіків. У цьому я була абсолютно впевнена.

Рука просунулася мені попід плечі, обережно підводячи. Біля губ опинилася склянка.

— Це просто вода, присягаюся, — повторила незнайомка. Я кілька разів ковтнула. Для мене зараз абсолютно не важливим було, чи справді це «просто вода», чи таки щось інше.

— Зможеш ковтнути пігулки?

— Так, — прошепотіла я, і навіть цей благенький звук увігнав черговий цвях болю в череп.

— Тоді розтуляй рота.

Я послухалася, і вона поклала мені на язик дві пігулки, а потім знову піднесла склянку з водою. Я слухняно ковтнула, а потім доклала всіх зусиль, аби не зблювати, коли вона так само обережно опустила мене на жорсткий матрац, накритий прохолодним простирадлом. Потім незнайомка мовчала — дуже довго, аж доти, доки різнокольорові цятки припинили гасати в мене на зворотному боці повік і я спромоглася ворухнутися вже з власної волі. Тоді вона нарешті прибрала ганчірку з мого обличчя і долонею затуляла мені очі від світла, що лилося згори, аж поки я припинила кліпати.

— Отже, для вас це не вперше, — хрипко видихнула я.

Вона передала мені склянку з водою. Навіть тепер, коли незнайомка, похнюпившись, сиділа на табуреті біля ліжка, було легко зрозуміти, що вона дуже висока. Надзвичайно висока й худорлява, з довгими ногами й сухими м’язами, схожа на амазонку. Чи, наприклад, на левицю, бо тіло її, коли вона опустилася назад на табурет, здалося мені гнучким, наче тіло кішки. Золотисто-каштанове волосся було зібране на маківці в якусь вигадливу химерну зачіску, відтуляючи обличчя з упевненими рисами й темно-карими очима, в яких миготіли золоті спалахи. Вона була вдягнена в шовковисту чорну сукню-холтер, яка зав’язувалася на шиї.

Мою щиру ремарку незнайомка сприйняла із чимось, вельми схожим на полегшення. Думаю, на її думку така реакція була краща за вереск й істерики, які їй, найімовірніше, неодноразово влаштовували до того.

— Мене називають Лайонетт, — сказала вона, коли я, роздивившись її, знов узялася за склянку. — Своє ім’я можеш мені не казати, я все одно не матиму змоги ним скористатися. Краще забудь його, якщо спроможна.

— Де ми?

— У Саду.

— У Саду?

Вона знизала плечима — і навіть цей не надто елегантний жест вийшов у неї дуже плавним і граційним.

— Зрештою, ця назва не гірша за інші. Хочеш побачити?

— Думаю, тобі навряд чи відомо, як звідси вибратися, і то швидко?

Вона мовчки звела на мене очі.

Авжеж. Я спустила ноги з ліжка, спираючись кулаками на матрац, — і зрозуміла, що сиджу перед нею як є, гола-голісінька.

— А одяг якийсь передбачений?

— Ось, маєш. — Вона подала мені щось шовковисте й чорне, що виявилося обтислою сукнею по коліно, яка зав’язувалася на шиї і дуже глибоко оголяла спину. Дуже глибоко. Були б у мене Венерині ямки на дупі, то моя співрозмовниця мала б змогу їх побачити. Лайонетт допомогла мені зав’язати пояс на стегнах і легенько підштовхнула до дверного отвору.

Кімната була простенька, навіть більш ніж простенька, у ній не було нічого, окрім ліжка, маленького унітаза й мийки в одному з кутів. В іншому куті було щось схоже на крихітну душову кабіну без стінок. Самі стіни кімнати були із цупкого скла, замість дверей була проста арка-вхід, а на склі з обох боків я побачила якісь химерні пази. Лайонетт помітила, що я їх роздивляюся, і спохмурніла.

— Коли треба, щоб ми сиділи по кімнатах і нікому не потрапляли на очі, опускаються щільні непрозорі перетинки, — пояснила вона.

— І часто це буває?

— Інколи.

За дверним отвором виявився вузький довгий коридор, що вів праворуч. Ліворуч він завершувався практично одразу, завертаючи за ріг. Майже навпроти входу була ще одна арка, біля якої я побачила такі самі пази, — вона вела до печери, прохолодної й вологої. Вона була наскрізна — звідти, з темних кам’яних глибин, долинав вітерець і миготіли спалахи світла, яке відбивалося в дзюркотливому водоспаді, що він химерною пінною завісою затуляв вхід до печери. Ми пройшли крізь цю водяну запону, і Лайонетт вивела мене до саду, такого прекрасного, що аж дивитися на нього було боляче.

Безліч яскравих квітів усіх можливих і неможливих кольорів буяли серед пишної зелені й дерев, а навколо них кружляли цілі хмарки метеликів. Рукотворна скеля здіймалася просто над нами, її положисту маківку також укривала зелень, а верховіття дерев, що росли на ній, торкалося скляного даху, який височів неймовірно далеко вгорі. Звідси, знизу, крізь зелені зарості я побачила високі чорні стіни — надто високі, щоб угледіти щось за ними, — а також маленькі проміжки вільного простору, розмежовані виноградною лозою. Я вирішила, що це, напевне, отвори, які ведуть до таких самих залів, як той, у якому ми вже побували.

Усе це приголомшувало вже своїми розмірами, не кажучи навіть про буяння кольорів. Водоспад впадав у потічок, що, звиваючись, струмів до маленького ставку, на якому квітнули лілеї. Від нього розбігалися всипані білим піском стежки, які вели крізь буяння зелені до тих, інших арок.

Світло, що лилося крізь скляну стелю вгорі, було глибокого лавандового кольору, з домішками рожевого й індиго — отже, надворі був вечір. Захопили мене серед білого дня, але мені чомусь здавалося, що день це був не той самий, що нині. Я повільно роззиралася, намагаючись осягнути все навколишнє, але вражень було забагато. Очі були не в змозі роздивитися й половини того, що було навкруги, а мозок неспроможний був осягнути й половини того, що я бачила.

— Що це, з біса, за?..

Лайонетт розсміялася, але сміх цей був глухим і несподівано урвався, наче вона боялася, що хтось його почує.

— Ми називаємо його Садівником, — сказала вона сухо. — Пасує, хіба ні?

— Що це за місце?

— Ласкаво просимо до Саду Метеликів.

Я озирнулася була до неї спитати, що вона має на увазі, але потім побачила все на власні очі.

 
 
Коментарі  
 
 
Читайте також  
14 травня 2018 р.  
Директор издательства Vivat: о молодых писателях, авторском праве и будущем печатной книги Докладніше
14 травня 2018 р.  
Видавництво Vivat на Книжковому Арсеналі 2018 Докладніше
Блог
 
Директор издательства Vivat: о молодых писателях, авторском праве и будущем печатной книги Докладніше 14 травня 2018 р.
 
Видавництво Vivat на Книжковому Арсеналі 2018 Докладніше 14 травня 2018 р.
 
Визначено лауреатів премії імені Панаса Мирного Докладніше 26 квітня 2018 р.
Бестселери